КАЛЬНИЦЯ (pol. Kalnica) – do 1947 r. wieś ukraińska w powiecie leskim. W 1939 r. liczyła 650 mieszkańców: 620 Ukraińców, 5 ukraińskojęzycznych rzymskich katolików, 5 Polaków, 20 Żydów [Kubijowycz 1983, 42].
Fotografie historyczne przekazane przez rodzinę Hałanyczów z Morąga. Ostatnie przedstawia nieznanych kalniczan, modlących się (w latach 60.?) na cmentarzu w Kalnicy.
HISTORIA
W 1908 roku oprócz 610 grekokatolików wieś zamieszkiwało 2 rzymskich katolików i 5 rodzin wyznawców wiary Mojżeszowej; we wsi nie było szkoły, istniała licząca 50 członków czytelnia im. Mychajły Kaczkowskiego i sklep należący do rodziny żydowskiej [Szematyzm 1908, 288].
W dniu 26 września 1945 roku oddział Wojska Polskiego dokonał mordu masowego na ukraińskich mieszkańcach wsi (zob.: wspomnienia niżej). Ofiary to m.in.: Dmytro Kuzemczak z synem, Prytyskacz z wnukiem, Wasyl Warcholak, Hałanycz, Łabyk z córką i teściową, Sadżyński, Andrij Jursza, Łuka Łesyk, Andrij Macko, Marija Tchoryk, Andrij Tchoryk, Tatiana Kochan z córką, Kateryna Hałąnycz, Dziubak z synem, kobieta i imieniu Ołena [por. wspomnienia niżej].
Po deportacji części mieszkańców Ukraińców do Ukraińskiej SRR w latach 1945–1946 Wojsko Polskie w 1947 r. w ramach deportacji o kryptonimie „Wisła” wygnało ze wsi na tzw. Ziemie Odzyskane 50 obywateli RP narodowości ukraińskiej [Akcja „Wisła” 2013, 1039].
Parafia
W 1908 roku parafia liczyła 1545 wiernych, w tym: Kalnica 610, Sukowate 558 i Kamionka 377; samodzielnym wikariuszem w tym roku był ksiądz Heorhij Hensiorski, ur. w 1872 roku, wyświęcony w 1899 roku, żonaty [Szematyzm 1908, 287]
DOKUMENTY
WSPOMNIENIA
Wspomnienia w języku ukraińskim: zob. dół strony.
Fragment wspomnień Dmytra Hałanycza o mordzie zbiorowym żołnierzy Wojska Polskiego na Ukraińcach w Kalnicy
[…] Proszę opowiedzieć w imieniu własnym: gdzie pan się znajdował, jak przebiegał mord, jak pan to widział?
Widziałem to w ten sposób. Gdy chowałem Dmytra Chwaściaka, zabitego wczoraj [przez żołnierzy WP] starca, wyszliśmy kopać grób i ja go chowałem. I już był ksiądz, odczuliśmy coś takiego… że na granicy [wsi] coś się ukazuje. Wstrzymujemy [kopanie grobu]! Ksiądz poszedł na plebanię, w prawo, bliżej nich, a ja przez wieś do swojego domu. Gdy wchodziłem do domu, już było słychać, że nadchodzą na naszą wieś. […]
Po ucieczce [żołnierzy] obserwowałem z lasu, co dzieje się we wsi! Jak płonie! Jak to strasznie wygląda! I w końcu słyszymy, że bandyci odeszli, przyszliśmy my. Co tylko ujrzeliśmy? Trupy, dopalające się resztki.
Jak wyglądały te trupy?
Dmytro Kuzemczak zginął z synem, chyba 16-letnim. Dmytro Kuzemczak miał gdzieś 50-60 lat, więc go nie zabili ani nic w tym rodzaju: katowali go, katowali dopóki nie spaliła się cała wieś. I go nie dobili, tylko takiego zupełnie nie do poznania [zostawili], w taki sposób.
A zabijali w taki sposób. Kobieta, babka [Ksenija Prytyskacz – B.H.] wzięła wnuka, 2–3 lata, na plecy, jak już się wieś paliła, jak jej dom płonął, aby uciekać do lasu. I biegła z nim na plecach. […]
Potem zabili Wasyla Warcholaka, inwalidę wojennego. Następnie zabili Katerynę Hałanycz, Dmytra Kuzemczaka z synem, następnie Łabykowycza, inwalidę, który też wrócił, zabili jego córkę i teściową, 3 osoby. […]
Sadzińskiego wzięli na, tego, wzięli go na cmentarz, aby pokazał, gdzie leży zabity i pochowany żołnierz. I jak go prowadzili, to on myślał, że go… On tak samo służył w wojsku. A gdy pokazał, gdzie ten [żołnierz jest pochowany], katowali go strasznie na cmentarzu, dochodząc do tego, że w końcu wzięli deskę i przybili mu język gwoździem do deski i tak go tam zamęczyli. Tak ich dwóch, Sadzińskiego na cmentarzu i Kuzemczaka, którego złapali koło domu, katowali. […] Tam zmarł.
Resztę po prostu rozstrzeliwali. Podawać dalej zabitych? Byli to Pawło Sadziński… Andrij Jursza, zabity, wzięty z domu, odprowadzony nieco, rozstrzelany. Łukasz Łysyk, wyprowadzili go z domu, dali mu kulę rozrywającą, że zostało pół głowy. W końcu tak: Andrij Macko, 16-letni chłopiec, zabity; Marija Tchoryk, syn Andrzej, 16 lat; Talka Kochan, zabili jej córkę, miała 7–9 lat, taką zabili. Idziemy dalej: Kateryna Hałanycz dostała kulę rozrywającą w plecy, to tu [gest oboma rękoma skrzyżowanymi na piersiach] wszystko wyszło. Przesunąłem ją z piwnicy, z progu. I zaraz nasi sąsiedzi Dziubakowie, to ta kobieta 95 czy ileś tam lat, wyszła z domu, zabili ją, i się spaliła… […] Dalej, co ja pamiętam, Kateryna Hapowa, a reszta tych osób…?
Źródło: U zharyszczach Kalnyci (III). Poszuk zakinczujetsia…, „Nasze Słowo” 2014, nr 8, s. 9. Tłumaczenie z języka ukraińskiego.
Uwaga: Według Dmytra Hałanycza, w Kalnicy zamordowanych zostało 36 osób.
KOMENTARZE
DZIEDZICTWO UKRAIŃSKIEJ KULTURY MATERIALNEJ
Wyniki monitoringu z 2010 i 2018 roku.
CERKWISKO
Miejsce po świątyni p.w św. Paraskewiji, drewnianej, z 1874 roku [Saładiak 1993, 133], zniszczonej zapewne w latach 50. XX wieku jako następstwo terroru RP wobec ukraińskich mieszkańców wsi w latach 1944-1947.
CMENTARZ
KAPLICZKI
Wśród pozostałości po dawnej wsi Kalnicy znajdują się trzy kapliczki, stoją przy drodze. W galerii niżej jedna z nich (pierwsza i ostatnia) pokazana została wg stanu na rok 2010, a druga z lat późniejszych – po nieszczęśliwie przeprowadzonym remoncie, który zniszczył jej oryginalne cechy historyczne.
WSPOMNIENIA cd.
Wspomnienia Kateryny Jurkowskiej (z domu Sadzyńskiej) urodzonej w 1932 roku Kalnicy zapisane 2 września 2012 roku w Czortkowie (Ukraina)
У згарищах Кальниці
Як Ви запамˮятали Ваше село Кальницю і дитинство?
У них було скільки морґів ґрунту – памˮятаєте?
Но як я запамˮятала?.. Життя наше було не дуже важне. Батьки працювали на полю. Мали своє господарство…
Я не памˮятаю. Знаю, що було шість гектарів ліса, а скільки було орного, не памˮятаю. Я маю той евакуаційний лист… але я не думала, що його треба буде.
У селі була церква. Костьола я не бачила в Польщі нігде. Батько – твердий поляк, коріння польське, але так, як не було костьола, його хрестили в церкві. І так ми вже пішли українці, і так ми виїхали на Україну.
Звідки походили Ваші діди, зокрема батьки Вашого батька? Також з Кальниці?
З Кальниці. Мама, Варварка називалася, залишилася. Она залишилася, не хотіла їхати сюда – виїхали на німецьку територію. З двома дочками. тоді так можна було. У сорок пˮятому році. А батько помер, мій дідусь. Давно помер, шо я його не памˮятаю. І не бачила. А так?…
У селі біло більше поляків?
Був тільки лісничий один, поляк. Він мав дві сестри, но ми з ними були в дуже добрих відносинах. Просто… я навіть не находжу слів, як… а він жив у лісі, і не боявся… Ніхто його не зачіпав, нічо. Приходив до села, а ми туда, до його сестрів ходили. Дуже добрий…
Як називався?
То я не памˮятаю…
Угм…
… Навроцький фамілія. Навроцький. Як ми виїхали на Україну, він перейшов у село Луків, жити там. Там мій брат як їздив молодший, то до нього заїжджав. Навроцький фамілія, а вже як називався… я мала тоді, шо я мала?..
Чи були жиди в селі? Мешкали? Корчма колись була чи ні?
Не памˮятаю. Знаю, що були жиди, раньше були, але доки я вже така стала, то не було ні хати їх, ні корчми, нічого. Жидів я не бачила в нашому селі.
А може були цигани?
Не пригадаю.
А так то всі наші?
Усі наші, українці.
Перед війною наші називали себе українцями чи русинами?
Ви знаєте шо – я не знаю. У нас, у Польщі, я не знала так, як зараз знаю. що є прокурор, чи є участковий, чи є сільська рада… У нас того не було. Мій вуйцю був вітом, він називався так, як голова сільради, то він називався вітом.
А його прізвище?
Хвастяк. Дмитро. Але коли я вже начинаю…, коли прийшли поляки забирати худобу, у кого були дві корови. То десь було в сорок пˮятому році під восінь. Худоба вже не паслася. Я чула, що є бандеровці, но я не уявляла, чи то бандеровець мужчина, чи то пан… но я не знала. Но досить, що я вже чула ті розговори. Передали бандеровцям, що поляки прийшли забирати худобу. Прийшли бандеровці і началася стрілянина. Но стрілянина довга не била, може, яке пˮять-шість вистрілів. У той момент забили мого вуйця, того, він був рідний брат моєї бабці. Він орав. І забили одного поляка.
Вояка?
Вояка, забили. Колись не було ні телефонів, ні машинів, ті поляки відступили, пішли, а вже мої батька складали одежу і ховали то, закопували, десь у підвал, у бараболю то всьо.
Рано пішли хоронити вуйця. Рано пішли. бо знали, що вже буде. Ксьондзова наймичка прибігає і каже «Микольцю, забирай дітей і тікай, бо поляки йдуть». Брат лишився з середущою сестрою, а я з саим молодшим братом побігла там, де хоронили. То було недалеко. Я приходжу. Ще хата була закрита. Вони їли, обідали після похорону, а ту поляки палючими кулями, а село було під соломою. І всьо.
Я двері відкриваю, а хата вже горить.
Священича чи ваша?
Там, де хоронили…
Плебанія?
Там, де він жив. Прийшли з церкви й прийшли до дому на обід. І вони обідали – тут уже хата горить. Мама до дверей, а наш поляк туда, мама до вікна, через вікно вийти, він нас туда, але тато сказав. що він фактично поляк і служив у Жешові в польськім войску…
Хто не дозволяв вийти з дому?
Поляк, який стріляв.
Вояк?
Вояка, так…
Хотів, щоб ви залишилися вдома, живцем спалити?
Живцем спалити. Моя мама стала з нами за двері. Думала, зверха спаде, щоб ми швидше подушилися. Тато сказав, що служив у Жешові, у Польщі, і так нас пустили.
Збирали нас на подвірˮю, де жив священик. Дуже падав дощ. Так, як ви мене бачите, так я є. То так: Куземчак Дмитро і син його Володимир. [Їх] поляки забили двох, нижче хати. Тут, на моєму подвірˮю забили татового рідного брата, татового рідного брата дочку поранили…
Як їх імена?
Саджинський Петро, Саджинська Марійка. Ми думали, просили їх, що Марійку можна вилічити. Він [офіцер Війська Польського ] узяв лівою рукою її за праву руку і так по землі тягнув так, може, метрів пˮять від товпи народу і там добивав на наших очах. То всьо ми бачили.
Моя бабця, як хоронили її брата, побігла додому, бо двоє дітей ся лишило: старший брат і сестра. А всьо село горить! І був вулий, а на вулию складали таку фасолю, що вˮється на патички. І бабця туди залізла. І як він її там бачив? З правого боку [голови] вистрілив, а з лівого боку куля вийшла. розривна куля, бо так нам розказували сусіди.
Яке було її імˮя?
Іванишик, Іванишик Текля. Це моєї мами мама. Нас, товпу, загнали всіх у Балигрід. То десь… там їсти нам не дали. Цілу ніч ми там пересиділи по розвалених домах, а на другий день нас вйо – до Ліська.
Прийшли ми до Ліська. Поселили нас в таких коридорах, повалених то-всьо. Три дня ми там сиділи, нам ніхто кусочка хліба не дав, але як почула родина, що нас вивезли, то ця родина приїжджала, привозила нам одежу перебратися, бо всьо було мокре, ми ж були босі. І тоді вже якось так… українці варили повне відро бараболь, без води, і так ми… дітей пускали, а нас сторожили ті поляки, жовніри, як вони казали на них. І так ми пару тих барабольків злапаєм з того відра, принесем, поставим татові на коліна…
Де вас тримали?
Такі коридори, польські, розвалені, такі, що після війни, бо в маю ся кінчила війна, а акція була десь в вересні, восени в сорок пˮятому році.
Чи був допит?
Нічо нас не питали, ніхто до нас не підходив, їсти нам не давали… І так родина приїжджала, колись не було автобуса, ні фіри. І так ми потроха звідти, дітей пускали, таких о, навіть до двайцєть років пускали, а вже родичів не пускали. А потому вже і родичів, і так ми звідти повтікали.
Ну шо? Прийшли додому – усьо згоріло. У сорок пˮятому році. Тоді було посліднє вже переселення.
Не памˮятаєте дати того переселення і вбивства в селі?
То було в сорок пˮятому році, восени. Дату памˮятаю, шо ми приїхали на Україну в сорок шостому році в квітню.
Як ви вернулися з Ліська до села, то село було цілком спалене?
Зовсім було всьо спалене. Нас, як ми ся вертали, то нас з села на село перевозив хтось, то десь ми переночували. Ми додому добиралися десь чотири дня. Прийшли… а тато пішов з одними, а ми з мамою. Но ми прийшли, то тато всадив такі чотири колики, приніс сосни з ліса і так накрив, де була плита. І так баняки чугунні, шо не згоріли, у тих баняках варили якусь ту бараболю, Так ми прожили, у кооперації, ше до весни…
Де ви спали?
У кооперації, [там ] був магазин, вона була з цегли. Там була одна кімнатка і коридор. І так ми всі, на соломі, чим-небудь накриті… но всьо згоріло, усьо згоріло, усьо буквально. Лишився кінь, лишилася корова. І віз.
А інші родини з села?
Усі виїхали в сорок пˮятому році. А ми залишилися. Ми виїхали самі в сорок шостому році.
Ваша сімˮя залишилася одна внаслідок цього арештування, коли сиділи ви в Ліську?
Усі сиділи в Ліську, але всі ся вернули додому. І зразу тут же було переселення. А мій тато не хтів їхати, бо сестри його і мама лишилися, і вони виїхали на німецьку територію. І мій тато не хтів їхати, але якось… ми діти плакали, бояли-сьмо ся там лишати. І так ми поїхали, і так наше життя скінчилося вже тут, на Україну.
То ви виїжджали зимою?
У квітню-місяці.
У Кальниці залишилася церква?
Церкву розбили першу. Як приїхали, як забили того поляка, як приїхали за тим поляком і палючими кулями запалили село, то чимсь, шо то в них було..? Церква була невелика. з цегли, ту першу розвалили. А тих людей… сорок девˮять чоловік забили в нас тоді, коли приїхали за тим поляком.
Перераховуючи, Ви назвали менше…
Зразу… ішла дорога, тут хата, а тут наша хата. І вони питали, шо ті, шо йшли по цій дорозі, шо вони доложили бандерівцям, шо їх забили. І тут чоловіка з сином так били, що він мав таку кузню, а кузня, то я виділа на свої очі, а кузня була деревляна, і було не обгембльовано, а сокирою обтесано. Він так товк головою, шо такі клапті помежи ті суки, йому волосся з голови. Його забили, він десь так мав поза сорок років, сина…
Його так били руками чи кулями стріляли?
Ні, руками так били, так його товкли до тої кузні. І його ся питали цілий час де бандеровці ховаються.
З якої сторони вони прийшли, від якого села?
Від Ліська. Вони прийшли з Каличови.
І почали мучити від Кельчави?
Так. І так, слухайте, тут забили два чоловіки, на нашому подвірˮю забили чотири чоловіки…
Спробуйте пригадати імена і прізвища.
То я вам кажу, моя бабця..
А той у кузні?
Куземчак Дмитро і Куземчак Володимир, його син. А потому так у селі… жінка, я фамілії вже не памˮятаю, бо я була маленька. Ті, що близько мене, то я тих памˮятаю, а так уже дальше, то… Жінка дитинку вела за руку, а другу мала на руках дитинку. І так всі троє їх забили. То всіх по цілому селі, у тому кінці і в тому кінці, то забили сорок девˮять чоловік.
Звідки знаєте цю цифру?
Я цю цифру добре знаю через то, шо, по-перше, я їх усіх памˮятала. Ми ще почті до весни жили там і я тих людей… Бо наше село маленьке, не знаю, чи там було яких чотириста чи триста нумерів… Я всіх людей знала і зараз… Напрімєр, тут Саджинський , так Соколик, так Мацків, так Лесик, такі фамілії я ше памˮятаю.
Ходила я з дітьми в школу. То ж я знада і знала я кого забили. Там було страшне! Ми, як приїхали, уже прийшли з Ліська, то не було в чому похоронити тих людей. У кого лишилося від хати, у нас називали шопа, то дошки відривали, збивали ящики.. це лан був, це поле було, страшне, як подивитися, поховати не годен був глибоко. Дуже падав дощ. І люде прийшли з другого села, що, значиться, хоронили…
Де їх хоронили?
Коло церкви. У нас був коло церкви цвинтар. І як ми вже мали їхати сюда навесні, як ми знали… Бо думали, шо ми ся вернемо, що нас беруть на місяць, може не два. І мама каже «Касю, там півонія росте, іди, посади на могилі бабціній. Як ми ся вернемо, то щоб ми знали, де наша бабця. А так ми вже ся не вернули…
Їх хоронили в одній могилі чи в різних?
Усі в одній могилі, але ми не знаємо, чи всіх у ящиках, чи без ящиків.
Як їх повбивали, то вас ціле село погнали до Балигорода. Як ви вернулися, бо бачили трупи, домовини?
Нічо ми не бачили. Прийшли люди з Середнього і з Суковатої і замість нас їх похоронили. Ми там були три дня, а поки ми ся дібрали додому, то пройшов тиждень. То нам потому розказували. приходили, шо приїхали фірою, ті трупи позбирали і в ті ящики. Навіть як ми ходили, я лічно ходила на цвинтар, то в одному місці було видко, так уголь той стирчав, шо був недобре прикинутий. Но а потому зразу ж було переселення. Це ся стало восени, десь у місяці вересні, як нас спалили, а навесні зразу ми поїхали, так що ми не взнали, у котрому ящику похоронена наша бабця, і де стрийко, і де стрийкова дочка.
Чи Ви запамˮятали в якому місці на цвинтарі була яма, де їх похоронили?
Як ішли ми до церкви так во, тут був такий великий горб, тут була церква, а цвинтар був від церкви може метрів штири.
Церкву військо підпалило?
Казали, шо вистрілили з канона. Вистріл був дуже великий. Вони церкву першу розбили. Я всьо говорю правду. бо я всьо говорю в камеру, не то щоб я щось видумала, щось не памˮятала…[…]
Забили дальше від мене трьохрічну дитину. Чи її похоронили, чи її не похоронили, а приїхали батьки – найшли тіло… У нас ліс був близько, лиси обгризли тоте дитенятко, тільки костомачки ся лишили. Один Бог знає, що ми пережили.
Де ви були в ту хвилину, як убивали ту дитинку, що ви розповіли раніше, у котрому місці?
Каже до мене тато: «Касю, де є дві корови, бо поляки йдуть худобу забирати. Одну ми лишим у стайни, а одну привˮяжу тобі під ксьондзові такі гілля, такі костомаки, шоби там корову не взяли. І мене тато там…, «а ти будеш корову шкрабати там трошка і будеш коло корови стояти». І так я в тринайціть років стояла. […]
Як далеко від села ви стояли? У лісі чим де?
Та де?! Ксьондзова хата на горбочку, річка, а тут наша хата, пˮять хвилин іти.
Тримали вас на ксьондзовому подвірˮї.
Забрали нас усіх перед ксьондзову хату.
Чого хотіли?
Хату не могли спалити ксьондзову.
Чому?
Була з цегли. А всьо з хати, що було – там жив ксьондз, наймичка, і дві сестри ксьондз мав – вони виносили надвір і палили. А я лічно, нас було багато дітей, то якусь простинь, то якесь покривало, що ми могли, то брали, бо отак, як мене бачите, так ми лишилися, без нічого, голі. А дуже падав дощ. Ту дитинку забили, лишили, а маму повели туда, до всіх.
Інших людей коло плебанії не вбили?
Тільки її одну, Саджинську Марію Петрівну, добили. А ті, шо їх побили там, то ті ся вже лишили…
Wspomnienia zapisał i po raz pierwszy opublikował Bogdan Huk w: „Nasze Słowo” 2013, nr 5-6-7.
У згарищах Кальниці. Пошук триває…
Спогади Дмитра Галанича, сина Марії та Павла Галаничів, народженого 12 лютого 1922 р. у Кальниці Ліського повіту (з доповненнями Теклі Вархоляк, дочки Марії та Павла Галаничів, нар. 10 листопада 1924 р. у Кальниці та Михайла Галанича, сина Марії та Павла Галаничів, нар. 22 травня 1933 р. у цьому ж селі
У селі Кальниці було 120 номерів. Було жидів 5 родин, двох поляків – лісничий і лісний. Перший був Навроцький, другий Пєкло. Село розташоване було в такий спосіб: Суковате під Хрищату, і [там був його] кінець, а на долину – до Середнього. Ідемо згори: наша хата стояла в долішнім кінці на середині. Там було 20 хат у такому одному якби пункті. Далі було якби передмістя, чи як то називати… школа, кооператива, тартак. То переривала ріка. Плебанія, приходство, дуже гарний мурований будинок.
До нашої парафії приходили три села: Камˮянки, Суковата, а Кальниця була центрум. Церква, якесь двіста метрів від приходства церква була наша, по тій самій лінії на схід. Церква була побудована… там є десь взмянки [згадки – Б.Г.], у якім часі…
Хати в Кальниці стояли вкупі чи село мало присілки або кутки?
Був дворек [невеликий двір]. Там мешкав завше той цілий лісничий, поляк. Дворек був у такім пункті, де була кооператива, школа, тартак, плебанія, і дворек, церква і накінець дві родини жидівські. Далі знову зачиналося село, до Середнього.
А Ваша хата де стояла?
Суковата згори, а на долину Середнє Велике.
Частини села мали свої назви?
Щодо назв, но то така справа…, гірки…, Банька називалася одна там, навіть як приїхали ті, що село пізніше спалили, то [один вояк] відразу на ту Баньку карабін машиновий виставив. [Банька, як від доли, від Середнього взяти, то лежала по правій стороні, але вище йшов, як казали звичайно, Верх, аж до Суковатої, тягся вгору – Михайло Галанич (далі: М. Г.)], [над тартаком – Текла Вархоляк (далі: Т. В.)]. Як до Середнього, то [була] Óблазя гора, границя: тут Кальниця, тут Середнє. А тут, у той кєрунок [напрямок] на Суковату, то вже кінчилася [Кальниця, там була] Хрищата, наша столиця, наші партизани.
Дорога вела просто на Середнє, Луків, Тернава, аж на Загірˮя, Сянік. Як наші 25 хат, то дорога йшла поза половину Кальниці й на Балигород [там, де плебанія – Т. В.]. То була дорога локальна, але пізніше, як прийшли німці, то ми робили ту дорогу. Получали Куляшне і Мхаву, там уже нову дорогу зробили, 30 кілометрів.
Які назви мали поля?
Поля називалися в такий спосіб. [Кичера – Т. В.], [Панське – М. Г.] то був терен, котрий грабя [граф] мав, розпарцельовали, але називали Панське. То розпарцельовали й покупили господарі. А то винятково [сталося, бо] вони неспеціально хотіли продати, але єднак [усе ж] удалося. То було Панське, а так то називали ґрунта й морґи. Двайцєт чотири морґи то був ґрунт, то так, як були богатші, мали цілий ґрунт, то мали сорок вісім морґів.
Хто у Кальниці був такий багатий, що мав ґрунт?
Ми мали вісімнайцєть морґів землі. Наша родина належала до середніх [господарів]. [Господарів було більше на такім середнім рівні, дуже було господарів, котрі мали, як на тамтой час, кєрати [кінні приводи], машини до мелення, до молочення; було кількох господарів, котрі колись були в Америці, повертались з Америки, побудували дуже гарні хати й вони вже господарювали – М. Г.]. Навіть мій дідусь був у Америці два рази, Антанас Галанич. [Куземчак був добрий господар, Ткач, Лесик – М. Г.]. Лесик мав два ґрунти, то є сорок вісім морґів. [Він] один такий був.
[По лівій стороні від Баньки гора називалася Кичера. Вона тяглася аж на Суковате. То була досить висока гора. По лівій стороні під тою Кичерою плила річка Тернавка – М. Г.]. Випливала з Хришатої. До неї доходили потоки Кальничка, Чорний, [з села Камˮянок – Камˮянка – М. Г.]. Тернавка плила аж до Тернави, Ослави.
З чого жиди люди перед війною?
[З рільництва, невелика група у тартаку, але небагато – М.Г.].
Чим накривали хати?
Соломою, усі соломою. Нові пізніше зачали крити бляхою. [У Цабана хата була крита бляхою, на долині – Т. В.].
Була кооператива, спільне наше добро, але був ще другий склеп [крамниця], приватний. Його дуже добре провадив Іван Мельник. [Вибудував дуже гарний дім, дуже… – Т. В.].
Мешканці, крім прізвищ, мали прізвиська. Можете їх назвати?
Зачинаю. Правдиве назвисько Ткач – «до кравця», «Крілів» – Мельник, «до Мазура» – Вархоляк, «Васів», «до Вася» – Куземчак, «Юрків» – Куземчак, «Ґрицьків» – тоже Куземчак, «Мельник» – Вархоляк, «до Когута» – Дзюбак, «Іванків», «до Іванка» – Галанич, до нас, Галаничів, було «до Галанича», видно, не було ніякої взямнки [одна наша хата така була – Т. В.], Гривняк Текла – «до Бойка», «Пісів», «до Піся» – Ткач, «до Катирчака» – Галанич, «Іванчин», «до Іванки» – Кохан, «до Халя» – Тхорик, «до Вовка» – Мацко, «до Клима» – Лесик, «до Лєльохи» – Юрчак, «до Лабика» – Сажинський, походження і якоїсь шляхти там, «до Овечка» – Куземчак, «Подоляк» – Галанич. То люди на нашій частині села.
Розкажіть про згадані дві родини жидів.
Жиди займалися рільництвом [обробляли землю], і ганделєк [мала торгівля], то в них засада була. Тримали папіроси, трафіку, як-то називали колись, спирітусик тоже там тримали. І рільництвом, і рільництвом, трохи землі і тим ся утримували. Так як на селі, то денекотрі досить добре то провадили. Наймовали наших за служонцих. Жили спокійно. Не було такого, щоб їм хтось щось робив, а вони були тілько так, така в них засада була: як знайшов, то віддав, щоб не відомо що, поміг, але як тя ошукав, то сорочку взяв з тебе, то було можливе. Зі свинями не мали діла, але коні, корови – то в них був гандель. На добрім то вони не заробляли. Бо як купив недоброго коня, навіть як переплатив [за нього], а продав як доброго, то за два тижні я мусів зміняти коня [на наступного]. Такий-то в них був гандель.
Пізніше, як прийшов «коханий» Гітлер, то вже не булу говорив, що з ними сталося…
Ні, скажіть.
Сталося окропнє [жахливо]. Перші початки – сталося так. Там, як Смільник і інші з десять селів, як вони були зареєстровані, перед Петром і Павлом у році сорок першому, прийшли до нас на одпуст, бо в нас був одпуст у Кальниці, 12 липня, урочистість велика, кілька тисяч людей, бискуп [владика] приїжджав. Коциловський приїхав, з великим гонором привітали го. І що робиться? Акурат приїхали люди зі Смільника, з тамтих сіл. Перед празником Петра і Павла вже в суботу була відправа. І до каждої хати люди прийшли наніч. До нас прийшло яких пˮять-шість осіб. Їх там уже умістили, де треба. І [вони] кажуть, що в нас сталося. А то ще не було щось такого, але вже вони знали… їх [жидів] списували німці вже, уже боялися, одчували, що буде, але ще були всі на місцях. І перед Петром і Павлом німаки викопали в лісі діл, там уже приготовили, за Смільником, ніхто то не знав, [але] як я пішов до тартаку, том ся зорієнтував. Дальше справа: як ті люди кажуть, щось ся в нас стане, солтиси з кожного села, де мешкали жиди, визначили фурманку [підводу], і на фурманку, і на фурманку! То перше було на Підкарпаттю щось такого. Вісімдесят осіб зібрали жидів. Вони, бідні, брали на фурманку, що, як-то жиди, що могли, бо каждий думав жити. А там уже був діл викопаний. І відразу: замість їхати десь там, у інше місце, закрутили в той ліс. І відразу, як фурманки приїжджали, вони ними керували «Ту заїжджати», і відразу раз! Бо як старші були на возі, то не могли сходити, то відразу перевернули і коня батогом, язда [їхати]! вертай. І звалили всіх жидів, і всіх забили, усіх! Забили, усіх там побили. І закрили. То пізніше, другого дня, ходили бачити… так та земля ходила [жест руками вгору-униз], [живі люде – Т. В.].
І що робиться? Ми вже знали ту справу, а ми мали сусіда, Шимку Мендель, був його син, він працював на тартаку за жидів, керовником був таким і так дали… Але ми нічо не казали йому, нічо не казали… Бо що будеш казав? Бо то страшна річ, як вони [люди зі Смільника] то оповідали. Но і ми перший день нічо не сказали, а на другий день той Мендель приходить, він був приятельом нашим. Плакав, до батька, до мене [казав] «Ви не сказали мені, ви нам не сказали!..». «Що ми мали вам казати?.. Як зме могли сказати, як така трагедія…». Плакав-плакав…
По якімсь часі списали і до Заславˮя. Там був пункт, там пізніше щоденно тисячу їх кінчили, але ходит о що? З нашого села, з Суковатої, з Камˮянок – усі до Хрищатої. Вони [жиди] вичували – усі там пішли, цілими родинами, з дітьми. Но і як пішли там, замаскувалисє, у вонвозах [ярах] таких закритих. Як палили огниско удень, [то так] жеби [щоб] диму не було! А вечером тоже затикали, жеби не було одблиску, у той спосіб. То як кашляли діти, то до землі… значить у тот спосіб. І так чекали-чекали, же щось, може, прийде лекше. І нарешті, а я робив на тартаку, жид з Середнього, другого села Середнє Велике, з таков доньков, но дванайцєт-тринайцєт років, вийшов від них. «Нехай забивают!». А вішати не вішали ше… Знаєте, цікава справа. не було припадку, жеби ся повісили, тілько чекали… [Чекали тої смерти – Т. В.].
І шо? Як тоді взяв той жид прийшов, і, нарешті, копає наш знайомий, Салацкий, картофлі, а той жид з лісу [приходить] до села, показуєся, був його знайомий, тому чоловікови. А той Салацкий, а акурат прийшла німців облава, киває «що ти робиш!? січовик і німец ту недалеко є!!». Киват йому, [давав йому остереження – Т. В.]. І відразу того жидка, бо він не втікав, жид. І того [Салацького], «Ходь-но, брате. Шо ти робив?». Але вдалося го врятувати. Священик прийшов, [не забили – Т. В.]. А той жид то зі мнров говорив. «Я був у Росйі, я був ту, я був у Росйі, був всюди, а тепер прийшла така воля, така воля вижшого, видно, і далі я не буду терпів. Я скажу, де тамті є». Сказав, де. І зараз взяли фурманки. На другий день рано фурманки там відправили. Пˮять чи шість фурманок, бо там було кілька родин. А вони бідні палили то огнище. Ті надійшли, бо той їх підпровадив. зараз пустили серію. Кількох убили там, але небагато. А решта всіх на фурманки і до Заславˮя. І як їхали, той наш сусід їхав з дітьми, то його колеґа Майнах, [сказав] «Михайле, ти ту є, а я йду на смерть»? [«Зістань здоровий, бо я вже йду на смерть». Пˮять літ мав той хлопец, а з ним бавилися оба [[він й брат Теклі Михайло – Б. Г.]] – Т. В.].
Чи якийсь жид переховувався?
Переховувався! Хая, Хая, як вони писалися?..
Він був з Кальниці?
Так, він був з нашого села і в нас переховувався. [Мала на імˮя Хая, прізвище то не памˮятаю – Т. В.].
Як і хто їй помагав? Чи та жидівка пережила?
Там сусід такий, Ткач, Ткач Лукаш, «Лучка». Там він переховав її, був приятельом і відважився.
Вона пережила?
Пережила, пережила до кінця, але пізніше, уже як вийшла, жеби спокійна була, а вона хтіла – бо її дім ще стояв у Кальниці – і зачала, бо осадники заняли її хату, право робити. То нічого дивного, бо то [було] її, але то… Но і пізніше не вядомо з якого поводу [не знати з якої причини] загинула, загинула, але [окупацію] пережила! [Вона до руских, до військових почала доносити, на тих кальничан, котрі десь там до чогось належали, і всьо доносила. Но і хтось занявся… Вертала з Балигорода вечером і не схрещенню при…, там, як з плебанії, Кальниця–Середня–Суковата, схрещення доріг, і там її з емпія [[німецька машинова пістоля –Б. Г.] як трахнули, то так напів. Я її бачив, памˮятаю, як сьогодні, так лежала [[рух головою, який показує спочивання тіла долілиць]]. Як піднесли – тоді я ще таким хлопцьом був – то пізніше дуже боялисьмося вечером. Бо дуже негарно виглядала, бо то, відомо, дістала кілька снарядів з емпія, ціла була закривавлена, скінчила – М. Г.].
Тепер хочу [розповідати про] Армію Червену.
Добре.
Як німці відійшли, то в короткім часі прийшли «наші приятелі», зараз розтяшувалися, тридцєт три особи забрали в нас. Прийшла кумісія [комісія], з Сянока кумісія, штаб войсковий. І шо робится? То є війна, але ми не здавали собі справи, шо то значит війна – пекло, приятелю, пекло на земли. Таке є право, право війни. І шо робится? Кумісія. Відразу солтис. Списав. До сорок пˮят або пˮятдесят років, шось такого, докладні не скажу. І тоді до каждої хати: завтра ставитися там і там, у хаті на селі, на кумісію. Но шо ж?.. Іти не йти?
Я був сам, батька не було. Я був рольник, родина і так далі – думав, шо, може, то вдастся, але на то не було помилування. Бо я казав «Маю шектарів тілко і тілко, но і родина така й така, сестра в Німеччині, вивезена…». То сказали так: «Ооо, то імєєш за шо воювати, щоб не забрав германець, треба бити його і добра». І так позаписували, трийцєт три особи забрали. І пізніше так: Камˮянка, Суковате, доокола ті села, котрі…, то там та кумісія в нас відбувалася, у Кальинці. І зараз на село Хоцень, Хіцна, друге село від Кальниці, там був пункт такий на боці, там зробили запасний полк. Там нас забрали і два тижні нас школили. За два тижні з нас зробили жовнірів і до фронту.
[Далі автор розповідає про своє перебування на фронті – ця частина споминів не публікується]
І я вернувся до Кальниці.
Коли це сталося?
То був… май, май сорок пˮятого року. [Прийшов додому в лютім, дванайцєтого лютого прийшов-їсь додому, вночи, сорок пˮятого року – Т. В.]
Що відбувалося в селі після Вашого повернення?
Не вірю, що я є вдома. Шо то є моя хота, шо то є людина…вони [сестри і брат – Б.Г.] були менше ще, не так, як нині.
У маю війна ся скінчила і ми думали, що далі буле вже спокійно. Я зачав навіть поправляти плоти…по війні всьо розвалено. Нарешті приходить вересень, приходить вересень двайцєт другий чи третій. Приїжджає пан капітан з Балигорода з підсолтисом на подвірˮя. А я, значиться, не хтів спеціальні показуватися, бо такий був час. Приходять, така і така справа… „Dawać krowe dla wojska”. „Jaką krowę?” – кажу, німці забрали цілу худобу. „Dawać, bo to dziadostwo tak i tak na Wschód wyjedzie” – [він] у той спосіб до мене. Я кажу: „Jest jedna sztuka tylko”. Полетіли до стайни. Дві штуки були, але вже були на поли. Ланцюгів було більше, але їх і могло бути більше, бо я мав більше худоби, але стопньово [поступово] німці забирали.
Но і в той спосіб робилося: уже віддавати! Довідалися наші богатежи [«герої»]. [Може я тобі перерву. Зараз по тім, як фронт перейшов, але ще взимі, стояла, кватерувала армія радянська, і через літо було так досить спокійно. Бувало навіть так, що польська міліція, як приїздила до нашого села, спотикалася з нашими повстанцями. Поговорили собі й розходилися і нічого там не було. Аж до вересня нападів не було. А потім, у вересні, так як брат говорит, приїхало війско, і в селі котра родина українска мала дві корови, треба одну забрати, по одній лишали. Треба було польським родинам, а українцям треба було забрвати.– М. Г.].
Польським родинам чи польському війську?
[Військо забирало, але вони наділяли для польських родин. Но і як зібрали ті корови в селі, вертали до Балигорода. У тім часі хтось дав знати. Близтько Кальниці кватирувала сотня «Дідича» [[«повинно бути «Дідика» – Б. Г.]]. Дали до сотні «Дідича» знати. Но і вони від сторони Балигорода, там за плебаньйом перейшли, там як Кальниця до Келечави – там засіли на то війско. І вже чекали. як війско зібралося відходити, тоді їх обстріляли].
Між Кальницею і Келечавою?
[Так. І тоді їх обстріляли. Єжели ходит о війскових, то оден жовнір згинув, один правдоподібні зістав ранний. І вони роз… того… Но і в тім часі десь там, припадково, один цивіль, старший уже дідусь, зістав убитий, з нашого села, був десь на поли…].
Як писався?
Хвастяк. Дмитро. [Но і вони, ті жовніри, покидали всьо, чотири, як колись називали, брички, вози, бо вони були кіньми. то всьо покидали і повтікали. Утекли так, що їх більше ани не піймали, ани не вбили наші, але худобу і то всьо лишили. Но і на тім того дня то закінчилося.
Рано, другого дня, мужчини пішли поховати того дідуся і того жовніра польського. Поховали на цвинтари, при церкви, бо зараз при церкви був цвинтар. І тільки кінчили, і вже брат вертав … Була тьма досить, так же відочність [[видимість]] була дуже маленька, аже зауважили, же на так звані1 «Границі» між Келечавою і Кальницею є війско. І вже брат прийшов, і казав «Скоро…», бо падав дощ, просив маму, жеби дала йому сорочку війскову, бо є війско, він мусит перебратися і втікати. Но і він утік, а молодший брат Іван узяв коні й також утік. І зараз тілько вони вспіли з хати вибігнути, за пару хвилин вже чути було стріли. Ми лишилися в хаті. Но і війско розвинулося на ціле село, у тиралєру [розстрільну]. І мали одного танка. Тим танком обстрілювали одразу до ліса. А ту, по селі, одразу запальними кулями стріляли в хати, і відразу підпалювали. Ми троє і мама.. забрали нас до сусіди до повниці]. [Ми повтікали – Т. В.].
Як писався той сусід, у якого підвал ви втекли?
[Вархоляк. Но і як ми вже сиділи там, і священик був, як [[вони, військо]] прийшли до села, так звана група штурмова ішли так від пивниці до пивниці і „Wyłazić” taka nie taka wasza mać. Но і як їм ся подобало, одну-три особи застрілили й ішли до наступної. Як прийшли до нашої пивниці, но то в нас не вбили нікого. Священика тілько, одраз зачали кричати „O! Pop! Pop!” Taki tam…].
Як звали цього священика?
Миколай Молодовець. [Но і ще того властителя пивниці випровадили – то памˮятаю, як сьогодні, – бо він молотив збіжжя. І на плечах, як-то при молочінню, на плечах сорочку мав трохи подерту. То відразу [[польський вояк]] прикладом його як стяг по плечах, то відразу йому кров вийшла через цілі плечі].
Знаєте його імˮя?
[Іван, Іван Вархоляк. А його маму, старушка вже була, щось там зачала казати, як-то стара особа, плакала, то як так злапав, піймав її за плечі і так піпхнув [[міцно поштовхнув]] – а то було вже досить слизько, дощ падав – то вона так пару метрів пішла, далі як тут до стіни [[десь 3 метри – Б.Г.]]. Якось там помаленьку пізніше піднеслася.
Но і нас лишили, забрали священика. Друга сестра, Марія, була осібно [[окремо]], бачила, як кричали, же [[що]], до священика „zdejmuj buty” [[пол.: знімай взуття – Б.Г.]], але прийшли ті, що були попереднього дня. Священик прийняв їх [тоді] добре… Надійшло двох, котрі були попереднього дня в нього, но і ті зачали там зараз до тих „zostawić popa”, не казали ксєндза чи священика, а попа, „Pop nas wczoraj dobrze przyjął, pop nic nie winien” [[поль.: Облиште попа, поп ні в чому не провинився – Б.Г.]]. ]. І пізніше ним заялися [[зайнялися]] так, же його пізніше навіть і не були більше, бо відразу, при пивници то дістав пару разів прикладом.
Но а того…, а пізніше всіх людей вони казали, кричали до нас, же до церкви і же там, у церкви, попросту наженут і спалят. Но як було?.. Тілько так кричали або до церкви, або на „cmentarz” [[цвинтар]]. Но і далі йшли до сусідніх пивниць…, дали так, що вбили в нашім селі тоді… кілько?… ]]. Тридцят щість осіб.
[Убили ріжні [[різні особи]]. Наймолодша особа мала… той, Фаїм [[не цілком розбірливе – Б.Г.]]. Мала дванайцєт літ і девˮєтнайцєт, а найстарша … [А наймролодша мала дванайцєт – М.Г.].
Пригадуєте собі, хто це був?
Тхорик Марія [і] двох синів, дванайцєт і шістнайцєт літ. [А найстарша то наша сусідка. Мала девˮятдесят два чи три літа…
Но й пізніше, як уже того…, як дійшли до кінця села і на наступне, як там далеко було село, то в кожному будь разі же так: село Кальниця сто пˮєтнайцєт номерів, частинно село Суковатої, десь пˮєтнайцєт номерів – М.Г.]. Десєт-дванайцєт… [Середнє Велике пˮять номерів і, вертаючи, у Келечаві двайцєт пˮять номерів спалили.
Но й того… і нас, людей, гнали коло плебанії. Усіх людей зігнали. Ми, як нас гнали, то досить трудно мені сказати в тій хвилині, но але було принаймні так пˮятдесят-шістдесят осіб. І обстава [[круговий нагляд]], жовніри пильнували. такий був садок, були куші там, но і сестра [[Текля]]з мамою і молодшою сестрою [[Марією]] так через пліт, розсунули [[кущі]] і там в то…, акурат, як жовнір там дивив, вони вспіли. Но а я їх обсервував, такий ще хлопець, обсервував їх, але як вони перейшли, жовнір оглядався, я не міг [[також піти з ними]], бо не тілько мене злапає, але і їх видам. Але як жовнір знова зачав там кричати і бити тамтих спереду, я доскочив до них.
Но й так, що ми осталися. Тих людей попровадили. Но й тепер так. Як вже попровадили тих, як уже закінчували, то останніх двох вертало з гори. Ми сиділи в тим садку. Боялися підійти близько хати, бо там мешкали молоді мужчини колись, но і вони нагромадили досить різної амуніції. були і гранати, що там було в тій хаті, трудно сказати. Так що то в вогню розривалося, [[ми]] боялися, що може нас побити.
Чия то була хата?
То був сусід, Бердій називався.
Писався Бердій?
Так, но і йде з гори остатніх двох жовнірів. І той жовнір один каже: „No ja dziś tych s… synów namordowałem” [[поль: От я сьогодні убив багато тих с… синів – Б.Г.]]. А той другий каже: „A ja nawet kury nie zabiłem. Ja nie mogę… Za co?! jakich ty tu banderowców widzisz? To są ludzie od maszyny, od motyki, od wideł. I oni banderowcy?! Banderowcy to w lesie, a tu ludzie cywilni, ja nie mogę patrzeć na to” [[поль.: А я, то й курки не вбив. Годі… Завіщо? Адже це люди від машини, від мотики, від вил. То вони бандерівці? Бандерівці в лісі, а то цивільні люди, мені нестерпно на це дивитися – Б.Г.]]. „A ja ich namordowałem” [[поль.: А от я скільки ж їх уклав – Б.Г.]]. І тілько то сказав, [[то додав:]] „A zobaczę, czy tu nie ma, czy tu czasem się nie schowali banderowcy [[поль.: А я подивлюся, чи тут нема, чи тут не скрилися бандерівці – Б.Г.]]. А ми сидимо там. І відразу: „Wyłazić! Тakie nie takie!” [[поль.: Виповзайте! Такі ж ви й такі! – Б.Г.]]. Мама ледве жива – бо фактичні мама досить хоровита була – і сестра зачала просити. Мама вже нічого не казала. Сестра зачала просити, же то… А той другий каже „Zostaw! Zostaw, jakich ty banderowców widzisz w tej staruszce i w tych dzieciach?! [[поль.: Облиш! Облиш, яких ти бандерівців бачиш у цій старій та дітях?! – Б.Г.]]. A ten nie, wyłazić! wy tam…[[А той ні, виповзайте, такі ви – Б.Г.]]. Крісом починає, же буде стріляти…І врешті той „Taki nie taki, zostaw mówię!” [[поль.: Таку ж твою, облиш кажу! – Б.Г.]], „Zostaw jedną banderówkę na rozpłodek” [[Т.В.]] [[поль.: Залиши одну бандерівку на розплід – Б.Г.]] і його піпхнув. Пішли дале.
Но й пізніше то вже розповідала сестра, бо сестру, тоту старшу, забрали. Від Балигородом, як зібрали людей, приїхав жовнір, якийсь офіцер радянський…
То їх не погнали на цвинтар і до церкви, а до Балигороду?
[[Як ми стояли при]] плебанії, приїхав якийсь радянський офіцер. Поговорив з офіцером польським, і як сів на коня і поїхав, тоді вони сформували [[нас]] і вже не до церкви чи на цвинтар, а до Балигорода забрали всіх.
Церква тоді згоріла?
Нє, церкву тілько з того…, вистрілили знаряд з танка і пробили стіну, і знищили дуже вівтар, бо він всередині розірвався.
Но й пізніше тих людей тримали через цілу ніч. На другий чи на третій день тих людей – у яких варунках [[умовах]] їх тривали, то відомо, у шопах по навозах [[мінеральних добривах]] – перевели, босо, так, як вивели з хати, так люди були, тих людей перегнали до Ліська. З Ліська так стопньово [[поступово]] через два тижні по однім, по дві, по три особи випущали [[випускали]] . Так ніби випущали, нібито як би ті люди втікали, але то… Але випустили, так же там пізніше не стріляли, випустили сповротом [[назад]]. Так-то наше село….
Ви залишилися в селі? Як виглядала Кальниця? Чи Ви бачили тіла людей? Кого з убитих Ви пізнали?
Село виглядало страшні. Горіло всьо. Зараз змінилася погода. Падав дощ. ті люди, відомо, так зісталися. Сусіди лежали побити. Но й ми до рана [[перебували в Кальниці]], а на другий день ми переїхали, бо зараз приїхало військо й казали тим людям, хто хоче виїжджати до Радянського Союзу. Ніби тоді [[переселення]] ще не було примусове [[насильницьке]]. З нашого села частина людей зараз виїхала. І з села Камˮянка – там були, ми їх називали, москофілями… – виїхали охочо [[охоче]]. Вони хотіли виїжджати. І частина виїхала, то ми пізніше, на другий день, перейшли там, до того села, до Камˮянок.
А тепер так. Як з тима особами, котрі зістали повбивани? Шо дали робити? Но то вже буде говорити брат, бо я вже там не був і…
Не були ви в селі?..
[У селі був, тилько дальше – М.Г.].
Як ті два вояки перейшли, вас залишили.
[Так – М.Г.].
Що ви бачили тоді в селі?
[Но тоді попросту ми нічо не бачили, бо оден огонь [[скрізь був вогонь]]. І ми не знали, чи вони є остатніми… Звідки ми знали? Ми не знали дійсно, же остатні. Пізніше ми міркували, же так, же остатні. бо більше ми не бачили.
Но і пізніше ми там… зараз по-сусідску [[по-сусідськи]] була така старушка-жінка Коляда. І она мала такий домик… Но була хатка, я знаю… як частина того покоїку [[кімнати]]. І її ту хатку лишили. То була маленька, низенька хатка. І ту старушку лишили і її лишили. Не вбили її, ту хатку не спалили. Но і ми там пізніше прийшли до тої хатки. І через ніч там при тій хатці вже були, так що я вже пізніше, як хлопець, то дальше не знаю, що діялося…Но бо відомо, бо ми були сильно змучені, налякані. Но того… А тепер дальше скаже брак, як там сусіду… і так дали – М.Г.].
Вам ходит о забитих.
Скажіть, як Ви побачили це вбивство.
Бачив так, як ту говорит брат: то було одно спалення, тілько помеже ті всі люди були…
Ні, розкажіть докладно, починаючи від того, як поляки з Балигорода прийшли по корови.
То в той спосіб, яке я вже зачав: то так є на схід, і так. Но й пізніше то вшитко брат казав. Прийшли, повстанці наші зробили засідку і відігнали їх. Одного поляка вбили. На другий день прийшли, так, як ту говорит брат, зробили пімсту страшну. Тих, котрих убили тридцят шіст осіб, то вбили, але ціле село і в сусідніх по пару хатпопалили. Аж нарешті 360 або понад забрали до Балигорода, нагнали до вˮязниці через ніч. А на другий день двайцят пˮять кілометрів – до Ліська. Жінки, діти, старці, і так були брани, як хто вийшов. Там [[у Ліську]] мали кілька днів.
Розкажіть про себе: де ви були, як відбувалося вбивство? Як ви то бачили?
Я бачив в той спосіб. Як я ховав Хвастяка Дмитра, старця, що го вчора забили, ми вийшли копати гріб і я ховав. І вже священик був [аж] ми відчули щось такого… що на граници щось показуєся. Затримаємо [копання гробу]! Священик пішов на плебанію, на право, ближче них. А я просто село до своєї хати. Уже до хати прийшов, уже чути було, же надходят на наше село. Брат, котрий в партизанці був і згинув на Чехословації, сів на коня і, взявши другого, утік, а я пішки втік до ліса. А вони, мама і тиї зістали…
Як я втік, то з лісу дивився, що робиться з селом! як палят! як страшні то виглядат! Як уже чули, же бандити відійшли, прийшли ми. бачили тілько шо? Трупи, і решта допалюєся.
Як виглядали ті трупи?
Дмитро Куземчак згинув з сином, син мав хіба шіснайцєт літ, Дмитро Куземчак десь пˮятдесєт-шісдесєт років, десь у такому віці. То його не застрілили чи шось того – катували, катували аж ся село спалило. І не добили го [його], тільки таким… же був цілком не до пізнаня, у такий спосіб.
А забили в такий спосіб. Жінка взяла, бабця [взяла] внука, два-три літа, на плечі, як вже село палилося, як [її] хата палилася, і взяла втікати в ліс. І летіла з ним на плечах.
Як вона писалася?
Притискач, вона мала внука. [Імˮя мала Ксеня – Т.В.]. Пізніше вбили Вархоляка Василя, інваліду воєнного. Дальше вбили Катерину Галанич, Куземчак Дмитро з сином, дальше Лабикови: забили інваліду воєнного, котрий тоже вернув, звабили його доньку й забили тесьцьову [тещу], три особи. [Але варто було би описати, як забили – М.Г.].
Так!
[Садзінського взяли на той, узяли його на цминтар [цвинтар], щоби показав, де лежить той жовнір убитий, бо жовніра похоронили. І як го запровадили, він думав, же йому того… Він так само служив у армії. І як показав, де того…його там пізніше на тім цминтари страшно катували і нарешті аж так, що взяли дошку і язик прибили цвяхом до дошки й так його там замучили. То їх [так] двох, Садзінського і Куземчака. Куземчака коло хати зламали, Садзінського на цментари страшно скатували – М.Г.].
І там помер?
[Там помер. А тих решта, то так попросту стріляли – М.Г.].
Далі.
Дальше подавати вбитих?
Умгу.
[То був] Павло Садзінський… Юрша Андрій забитий. Узяли з хати, вивели кавалок, розстріляли. Лисик Лукаш, з хати [вивели], розривну кулю дали – півголови тільки там било. Нарешті дальше: Мацко Андрій, хлопак шіснайцє літ, забили. Дальше Тхорик Марія, син Андрій шіснайцє літ. Дальше Кохан Талька – забили її і доньку вісім-сім літ, таку вбили. Дальше йдем. Галанич Катерина розривном кульом дістала в плечі, то ту [жест обома рукам покладеними на груди] всьо вийшло. То я її пересунув з пивниці, з порога. А зараз Дзюбак, сусіди наші, то та жінка, така девˮятдесят там пˮят чи кілько літ, то вийшла з хати, забили, вона там зістала вбита, а там спалилися… А син її десь там був трохи укритий, то одинайцїт [одинадцять] дір мав, але не смєртельне, тілько десь якось пересунувся кавалок там до сусідів до пивниці. Там його такий хлопак накрив соломом. Дальше, шо я памˮятаю, [то] Катерина Гнапова, а решта тих осіб?… [Найгірше, найбільше в горішнім кінци вбили – Т.В.]. То була страшна-страшна трагедія. За шо вони то зробили з нами!? Цілу окупацію був тартак вони, поляки з Тернави, робили на тим тартаку. І ми, українці з нашого сера, там робили. Ніхто їм нічо не зробив, шанували ми їх. Був такий машиніста, Боґданський, приятель, від якого ліпшого нема. Сліш був керівником, ксєндзя [священика] брат – були ми приятелями. Козак, капітан війська з Сянока передвоєнного, то був приятель, шо приходив до нас на вечерю на Святий вечір. Пєять літ ся то тягло, нихто не думав, жеби якась ворожнеча була, ми ше їм помагали. Знали [поляки] , шо Кальниця село добре і нічо їм не зроблят, то з Сянока, Загірˮя ся укривали в нас. Галанич Петро, Перун Іван перетримували [їх] на стриху [горищі]. А як не на стриху, то давали убраня до праці… у такий спосіб приятельський!.. Шо они пізніше з нами робили!!?
То зробили місцеві поляки чи військо?
Військо, але цивілі теж, уже всі! Разом! Війско йшло, а цивілі забирали вози, їхали і забирали [награбоване]. Така була вдячніст для нас.
Який був похорон жертв?
Похорон був другого або третого дня. Солтис у Середнім Селі дав наказ, бо хтось там дальше [від влади] дав наказ, бо були трупи, треба було [їх] стягнути. Зібрали всі трупи і в Кальници на цминтари є могила збйорова [збірна].
У якому місці на цвинтарі вона знаходиться?
Від церкви на полудне сорок-пˮятдесят метрів, менше-більше на полуден [південь]. Там були поховани німці… Бо на старим цвинтари вже зачали кінчити, тільки обок [коло] церкви там давали наших, хто померав. А ту закупили гектар, і на тім новім цминтари були поховані німці
З котрого боку був новий цвинтар щодо старого?
Від полудня [півдня] граничив. Усьо було обведене плотом, метер високости, сімдесєт широкости мур, наші діди то зробили, але пізніше ті з вˮєнзеня [вˮязниці]… [Я б хотів сказати, шо буде тяжко пізнати шось, бо так: так як плебанія, аж до цминтарє, була вˮязниця побудована вже за пеерелю [[ПНР]]. Цминтар зайшли бульдожерами – усьо зрушили-знищили, нема ани муру, ани нічого. Як ми були там, то там, де церква, росли кущі, але ще так того… трохи було. А ту, де цментар, не можна мало нічо знайти, бо вже всюди були дуже високі дерева, усьо заросло, так же там… но тяжко десь-шось розпізнати, де що містилося.
Коли ви там були?
Десь у вісімдесятих роках… Там принаймні на чотири-пˮять метрів дерева високі, а густі страшно! Бо то не було щось засаджено, а дикі, так же страшно. І ще падав дощ, і ми в жаден спосіб не могли добитися там досередини, жеби щось розпізнати. – М.Г.].
І шо ся стало [згодом]? Усі виїхали на Україну, до Росї [Росії], бо тоді не було України тілько Росія. Усі виїхали – лишилася тілько одна родина: Балик, Людвік. Він мав млин і тартак. Лишився з дітьми, шість чи сім осіб дітей там було… І шо вони зробили? Як передше так ходили всюди, то до него заходили, він був гаєвим, був в астрійскім війску, так же досить чоловік знаний. Утікати не втікав, бо де? Забрали го раз з собою. Водили й водили. Ледве живий вернув. Пустили го. Другого дня або третього дня, може, у Суковатім при церкві поховали наших повстанців двох чи трьох, менше з тим. Як зробили гріб, то висипали Тризуб піском. Як вони зобачили той Тризум, прийшли до него до хати і го випровадили. Випровадили го на цминтар і там той цілий, майор нехай буде, менше з тим, [сказав] «Їсти, маєш то зˮїсти, той пісок!». Бив, катував, а він їв. І нарешті, як той зˮїв, припровадили його до Кальниці там, де, як брат каже, така була хатка, склеп був, де була моя тесьцьова, то я накрив його такими різними тими, бо пец [піч] був і так готували [варили]. І они там припровадили його, а тецьсьова була, не втікала, бо вже старша жінка. І його припровадили, і він ледве стояв, а кров вже, ся, значит, йому…, його вже били. І той припровадив го там бандита, їх кількох било, переходили десь. І [Балий Людвик] каже до теї Палчинської «Видиш, Текльо, шо зі мнов?…». А моя тесьсьова, шо ж могла сказати?.. І він стояв-стояв. По якімсь часі „Wziąć go, wziąć go” [поль.: Заберіть його, заберіть його] [сказав] сказав той головний бандит. І жовнір узяв його і там зараз, а хат не було, бо спалилися, припровадив і як автоматом му дав ту [рух руки, який вказує задню частину голови], то кулі му ту [рух двох рук, що вказують чоло] вийшли, бо близький стжал [постріл], відомо. І скінчилося на тім. [Сто пˮятдесят метрів відпровадили від тої хати – М.Г.].
Wspomnienia te zapisał w 2014 roku w Morągu i po raz pierwszy opublikował Bogdan Huk w: „Nasze Słowo” 2013, nr 49-50; „Nasze Słowo” 2014, nr 7-8-9.
BIBLIOGRAFIA
1.Відпис оперативних звітів з Нардрайону «Бескид» за час т.зв. оргмобілізаційної дійсності, у: Літопис УПА, т. 33, ред. П.Й. Потічний, І. Лико, Львів-Торонто 2001;
Вісті з терену за місяць жовтень 1945 р., у: Літопис УПА, т. 34, ред. П.Й. Потічний, І. Лико, Львів-Торонто 2002;
Гук Б., У згарищах Кальниці, „Наше Слово”, nr 5, z 3 II 2013 r., s. 9
Гук Б., У згарищах Кальниці, „Наше Слово”, nr 6, z 10 II 2013 r., s. 9
Гук Б., У згарищах Кальниці, „Наше Слово”, nr 7, z 17 II 2013 r., s. 9
Гук Б., У згарищах Кальниці (II). Пошук триває, „Наше Слово”, nr 49, z 8 XII 2013 r., s. 9
Гук Б., У згарищах Кальниці (II). Пошук триває, „Наше Слово”, nr 50, z 15 XII 2013 r., s. 9
Гук Б., У згарищах Кальниці (III). Пошук закінчується…, „Наше Слово”, nr 7, z 16 II 2014 r., s. 9
Гук Б., У згарищах Кальниці (III). Пошук закінчується…, „Наше Слово”, nr 8, z 23 II 2014 r., s. 9
Гук Б., У згарищах Кальниці (III). Пошук закінчується…, „Наше Слово”, nr 9, z 2 III 2014 r., s. 9